Історична довідка

Село Михайлючка

Михайлю́чка (колишня Рисовата) — село Шепетівському районі Хмельницької області.

Завдячувати появі села Михайлючка слід Катерині ІІ. В 1793 році після другого поділу Польщі була утворена Ізяславська губернія до складу якої увійшли Шепетівка і навколишні села та хутори. В той же час цариця проводить так звану політику «Дранк нах остен» (Похід на Схід) — переселення німців на землі України. Саме в цей період з'являються на Волині німецькі поселення-колонії. Німці купували земельні наділи у місцевих поміщиків та князів. Поряд з переселенцями на землях Волині довгий час живуть і поляки. Внаслідок цих історичних подій навколо теперішнього села Михайлючки з 1796 по 1810 роки утворюються хутірські поселення німців, поляків, євреїв та українців.

В 1860 році відкривається Рисоватська приватна школа, до якої ходили діти різних національностей, навчання велось німецькою мовою. 1885 року громада відкриває другу приватну школу, у якій навчалося 30 хлопчиків та 17 дівчаток. Після будівництва залізничної лінії Київ-Брест 1873 року та залізничного вокзалу Майдан-Вила в 1911 році населення навколишніх хуторів збільшується. В 1917 році відкривається державна початкова школа.

6 листопада 1921 року під час Листопадового рейду через Майдан-Вилу проходив відділ Василя Падалки Армії УНР.Тут він найняв селян з підводами, що привезли на станцію продовольчий податок на користь окупаційної московської влади.

За 6 км на схід від села знаходиться родовище каоліну, звідки до Михайлючки прокладена вузькоколійна залізниця до ВАТ «Майдан-Вільський комбінат вогнетривів».

Через село проходить залізниця Шепетівка-Новоград-Волинський, у самому селі знаходиться залізнична станція Майдан-Вила. На північ, до села Городнявки, та на південь, до села Цмівки, збудовані автодороги.

Село Городнявка

Щодо походження назви села, то на цей рахунок існує наукова  версія та безліч легенд.

Наукова версія: в описі Кременецького замку (1545 р.) сказано, що «… на роботи по ламанню гори для розширення кріпосного валу і будівництва нових городень князь Януш орендував селян із замків князя Заславського…».

Городня – це система дерев’яних зрубів навколо міста чи двора феодала.

Версія ж народна тісно пов’язує назву  села з лісом, що оточує його щільним кільцем. Ось що розповідає легенда.

Невідомо, коли і з яких країв, але прийшов до нашого лісу юнак на ім’я Іван разом зі своєю матір’ю. На невеличкій  лісовій галявині збудував він хатину і разом з матір’ю зайнялися вони господарюванням: розводили кіз та овець, а ще Іван ходив на полювання – з того і жили. Та ось вирішив Іван зробити біля хати город, щоб посіяти пшеницю та посадити інші, такі необхідні, рослини та овочі, яких не можна було знайти в лісі.

Взявся Іван розчищати ділянку біля хати від лісу, але все дарма. Тільки  Іван вирубає ліс одного дня, на ранок він виростав знову, і ще вищий та міцніший, як напередодні. Зрозумів хлопець, що на те воля лісового господаря. Засмутився він і  побрів, куди очі дивилися.

Раптом зустрів він дівчину небаченої вроди, а коли та привіталася з ним, назвавши його ім’я, здогадався, що перед ним одна з дочок  Лісовика – Мавка (їх в наших краях ще називають нявками). Злякався Іван, бо добре знав,  що зустріч з Мавкою не віщує нічого  доброго, але лісова красуня заспокоїла його: «Не  лякайся мене, Іване, а спробуй виконати моє єдине бажання, тоді я умовлю батька, щоб не заважав тобі». «Що ж то за бажання таке?», - поцікавився Іван. І тоді розповіла йому Мавка що далеко в горах, зарослих дрімучим лісом, є печера, в якій росте дивна квітка. Розквітає ця квітка лише раз на рік.  «Але зірвати її неможна, бо охороняє її страшний Печерний Володар. Якщо принесеш цю квітку, - додала Мавка, - матимеш в моїй особі надійного друга і помічника».

Погодився Іван на таку умову. Пішов у гори, знайшов печеру, а в ній – чудесну квітку невідомо чи хитрістю, чи силою забрав він її у Печерного Володаря, але все – таки приніс її додому і подарував Мавці. Дотримала і вона свого слова: хлопець зміг зробити собі город і засіяти та засадити його. А оскільки Мавка, виконуючи обіцянку ще й допомагала Іванові (щороку радував город високими врожаями), то назвав він його «город нявки». (Від того й назва села – Городнявка).

А подарунок Івана, чарівну квітку, зберегла лісова красуня . І щороку, в ніч на Івана Купала, розквітає та квітка і горить – палає дивовижним вогнем, а Мавка разом зі своїми сестрами водять навколо неї хоровод.

Біля села виявлені поселення доби міді-бронзи.

Село Червоний Цвіт

Серед мальовничої природи Полісся, по обидві сторони шосейної дороги, розташоване село Червоний Цвіт, яке потопає в зелені віковічних дубів, білокорих беріз та вічнозелених сосен та ялин. Даний населений пункт належить до Городнявської сільської ради Шепетівського району Хмельницької області.

Віддаль від нього до районного центру — 20 км, до найближчої залізничної станції Майдан-Вила — 8 км, до обласного центру — 120 км. Місцевість, на якій розташоване село Червоний Цвіт, рівнинна, де-не-де зустрічаються заболочені низовини. Грунт підзолистий, супіщаний. На території села знаходяться пласти білої глини (каолін), яку використовують для виготовлення вогнетривкої цегли на Кубинському заводі вогнетривів.

До 1910 року територія села була повністю вкрита лісом, який належав панові Бахману, що жив у селі Судилків. З 1910 р. пан Бахман почав продавати ліс по 200 крб. за десятину. І окремі селяни почали купувати деякі ділянки лісу, вирубуючи дерева, роблячи землю орною.

Так з’явилося поселення, де першою була сім’я батьків Кондратюка Максима, за ними — сім’я батьків Бистрика Сергія. Отак, поступово, утворився хутір, який назвали Хутор Цвіт, який був у 20 км від міста Шепетівки в напрямку міста Новоград-Волинський.

В північно-східній частині його розташувався невеличкий цегельний завод, який належав графу Потоцькому. Вся праця на заводі виконувалась ручним способом. З усіх навколишніх сил та хуторів сходились сюди селяни, щоб заробити мізерні копійки на прожиття, а жили заводчани у бараках в бруді і злиднях. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції пригнічений народ Росії, звільнившись з-під влади капіталістів і панів, піднімав молоду Країну Рад із руїн.

Прийшла воля і в маленький поліських Хутор Цвіт. Перейшов у державну власність цегельний завод, який робітники і селяни відбудували своїми руками, бо все було все зруйновано.

В 30-ті рр.. директором заводу став Гунько, член Комуністичної партії (більшовиків) в минулому революціонер, учасник Жовтневої революції і громадянської війни.

Населення села постійно підтримувало партизанів, допомагало чим тільки могло, а за ці зв’язки фашисти жорстоко карали. Так загинули батько і мати Урбановичів, яких розстріляли окупанти. Село Червоний Цвіт було визволене військами Радянської Армії 13 січня 1944 року.

В цей період жителі Червоного Цвіту зазнали величезних труднощів і особливо у сільському господарстві: не було чим обробляти та удобрювати землю, машини і всю тяглову силу забрали фашисти і відправили до Німеччини.

Партизани віддали селянам 20 голів коней: інших тварин в 1945 році в колгоспі не було. Всі роботи колгоспники виконували вручну: сапали, виносили гній, врожай збирали косами і серпами. Урожайність становила в середньому 3-4 ц з 1 га. В селі не було ще партійної і комсомольської організацій. Вже в 1950 році був відремонтований цегельний завод, колгосп придбав кінну косарку і кінні граблі.

Врожайність підвищилась: 7-8 ц з 1 га.

В 1950 році відбулося укрупнення колгоспу: були створені партійна і комсомольська організації, комсомольців налічувалося 21 чоловік. Розпочався новий етап розвитку колгоспу: побудували хорошу майстерню для ремонту машин і тракторів, 4 корівники, вівчарик на 1000 голів, новий млин, була прокладена шосейна дорога до села , викопаний став для розведення риби. З кожним роком в колгоспі збільшувалось техніки, механізували всі ферми, які вже мали водопровід, автоматичні поїлки, доїльні апарати. В гаражах стояло 7 комбайнів, 30 тракторів, 26 автомашин, 3 картоплезбиралки, 14 косарок, 19 сіялок. Тепер робота на полях і фермах виконувалась з допомогою машин. І завдяки хорошому механізованому обробітку грунту та достатньої кількості добрив збільшилась і врожайність: було зібрано зернових по 23 ц з 1 га, та й люди стали заможніше жити.

Змінив свій вигляд і цегельний завод: вся праця стала механізована. Збільшилась кількість машин — зросла продуктивність праці, зріс середньомісячний заробіток робітників, який став 100 крб..  Майже 50 % робітників мали спеціальний фах.

Ще в 1944, зразу після визволення села, була відкрита початкова школа, яка містилася у маленькій хатинці, і навчання вів 1 вчитель, а згодом —  двоє вчителів. Ця школа існувала до 1963. І ось в 1963 році побудували нову школу, яка потім була реорганізована у 8-ну, а навчалось в ній 211 учнів.

Невпізнанним стало в ті часи село Червоний Цвіт: будинки колгоспників вже не нагадують давніх селянських хаток. Колгосп побудував Будинок культури, придбав стаціонарну кіноустановку, а сільська бібліотека мала понад 5000 книг.

Село Корчик

Корчик - село дуже давнє. Свідченням цього є знахідки жителями знарядь праці кам’яного віку. Розміщене село в  куті між двома річками, що  зливаються. Розташування  місцевості, на  якій  воно  розкинулось,  в  глибоку  давнину  було  досить  вигідним. З трьох  боків  село  захищалось  болотистими  річками,  лише  з  одного   суходолом. Учнями  Корчицької школи знайдено  на території  села  кам’яні  рубила і просвердлені молоти-сокири, кам’яні  наконечники до  списів.  Це  свідчить про те, що тут мешкали люди часів нового  кам’яного  віку. Отже тут  вже були  поселення кілька тисяч років тому.

Село  колись  було  укріпленим  городищем  серед дрімучих  непрохідних   болотистих  лісів і  займало  невелике підвищення,  яке  було оточене з  півдня, з  півночі із заходу річками та  болотами, а з сходу  був  виритий   великий  канал,  який  сполучав  південну і  північну  річки і  це  робило  село  недоступним  для   ворога.  Через село протікає річка Корчик, яка бере початок в лісі поблизу села.

Колись на території села існувало місто. Про це свідчать залишки валу, колишньої дерев'яної фортеці з оборонними спорудами – баштами.

Про те, що село було укріпленим і мабуть торговельним містом є доказ. В південній частині села знаходяться місця давнього єврейського кладовища. А єврейське населення, як відомо з історії, в основному займалося ремеслом і торгівлею.

На території Корчика виявлено знаряддя праці доби неоліту, біля села – залишки курганів. За один кілометр на північний схід від Корчика, в лісі – рештки давньоруського городища. В 1874 році знайдено скарб, в складі якого було 1154 монети, в 1897 році – в другому скарбі налічувалося 172 монети XVII століття.